Крізь віконце викидаю,
Поки всіх отак не стряс.
„А за ними й сам в віконце
Вискочив, та й ну чим скорше
Всі на шию надівать.
Навантажив як коралі,
Та й до лісу далі, далі,
Скарб у яму щоб сховать.
„Скарб у яму заховавши,
Спокійненьхо поснідавши,
До спіжарні знов біжу.
Прибігаю: Вовк ще голить,
Не доївши, кинув полоть,
З смальцем розпочав діжу.
„Вовче, — шепчу, — час до гаю!
З церкви люди вже вертають,
Шоб нас тут хто не застав!“
Вовк, почувши це, жахнувся,
В дірку прожогом метнувся,
Та вже ледве шию впхав!
„Бачиш — повний був, мов бочка!
Став у дірці, тільки очка
Витріщив, немов баньки.
Страх відняв у нього мову…
Я ж кричу: „Чого став знову?
Ну, якої бідоньки?“
„Вовк не тямить вже, що діє!
Пхаєсь в дірку, аж потіє,
Та дармий[1] його весь труд.
