Цю сторінку схвалено
„Але як прийшло ділиться,
То ніколи, як годиться,
Половини Вовк не брав:
Загарчить — не смій і писнуть!
Сам же, хоч би мусів тріснуть,
До крихітки все зіжрав.
„А як часом грубшу штуку
Нам вдалось спіймати в руку,
То Неситий як ревне,
Вже Вовчиця тут з синами!
М'ясо мало не з кістками
Хавкнуть — хвиля не мине.
„Аджеж згадую, як нині;
Ув одної господині
Ніччю виліз я на під[1],
Висів тамки у димарні
Солонини полоть гарний,
Ну, його й дістати слід.
„Кажу: „Вовче, дери стріху,
Я ж цей полоть нам на втіху
Живо з вішалки здійму.“
І поліз я на бантину,
Довго мучивсь, поки скинув
Полоть просто в рот йому.
„Вовк м'ясиво хап — і драла!
Та мене ще хіть[2] зібрала
На вечерю Курку взять.
А у тої господині
