Цю сторінку схвалено
Знай до мене з каганцем.
Я ж сиджу, тремчу, все чую,
Та й усе собі міркую,
Як би тут втекти живцем?
„Ось хазяйка лізе в сіни;
Того й ждав я, як відчинить
Двері в ко̀мнату вона:
Шусть їй прудко попід ноги,
В хату вскочив та й з порога
Просто скачу до вікна.
„Шибку висадив з розгону,
Стрічку не одну червону
Я на шкурі здряпонув;
Ну, та вирвався на волю,
Та й садком, відтак[1] по полю,
Мов безумний, в ліс махнув.
„Довго бігав без уговку,
Поки врешті в нетру к Вовку,
Ледве дишучи, добіг.
„Ой, Вовцюню! Я аж гину!
Дай же м'яса одробину[2],
Що для мене ти зберіг!“
„О, зберіг! — смієсь Неситий, —
Тим ти, певно, будеш ситий.
На, і знай дар щедрий мій!“
„І зміркуйте підлу штуку!
Дав мені дубову клюку[3]:
Полті вішають на ній.
