Вийти не було куди.
От запхався я в куточок:
І стулився у клубочок:
„Тихо! Лихо пережди!“
„Та даремну мав надію!
Чую голос: „Гей, Андрію!
А поглянь лиш до сіней!
На поді там щось кричало,
І у сіни щось упало!
Ну, Андрію, встань же, гей!“
„Чути: наймит щось воркоче,
Встав, щось шкряба і стукоче, —
Світло він світив мабуть;
Далі двері відчиняє,
Каганець в руках тримає:
„Що за дідько гримнув тут?“
Глип[1]! Індик по сінях ходить.
„От хто крики тут заводить!
З сідала Індик упав?“
Втім в куток зирнув нечайно…
„Ай! Хазяйко! Уставай но!
Гість до нас тут завітав!“
„Що за гість?“ „Та Лис Микита!“
„Бий, Андрію!“ „Чим же бити?
Встаньте швидше з подушок!
То обоє ми без труду
Цю поганую приблуду
Живо зловимо в мішок“.
„Поки там вона збираєсь,
Наймит зблизька призираєсь
