Привітались, розмовляють,
Цеє-теє споминають.
Далі друг сміятись став:
«Абу Касим, любий друже,
Тії капці — час вже дуже,
Щоб ти інші капці мав!
«Глянь! Це ж дійснії почвари!
Їм нема в Багдаді пари:
Кльоци шкіряні якісь!
Ти ж бо чоловік маю́чий, —
Справ собі як слід папучі,
В кандала́х отих не лізь!»
«Правда, друже! — Касим каже. —
Я вже й сам не раз, аякже,
Про те думав, як на гріх:
Але знаєш людську вдачу!
Як старі ті капці бачу,
То мені щось жалко їх.
«Так уже я з ними зжився!
А як добре придивився:
Таж вони ще добрі скрізь!
Що ж, їх дурно викидати,
А новії купувати?
Це ж нерозум! Бога бійсь!»
Поки так балакав Касим,
Аж до лазні входить разом
Пан багдадський судія.
Кинулись до нього слуги:
Цей роззув, турбан зняв другий…
«Я натру! Обмию я!»
Абу Касим аж озлився
І спідлоба подивився
На лизунство «подлих» слуг
Та й пішов у лазню живо,
А за ним глядів жартливо
