А папучів ні сліду!
Замість них для осолоди
Два капчиська, мов колоди,
Хтось поклав як на біду.
Пан суддя був дуже строгий,
Наробив як стій тривоги:
«Хто мої папучі вкрав?
Хто для насміху й наруги
Ці проклятії капцюги
Замість моїх тут поклав?»
Страх і трепет по всій лазні!
Шепти, мови невиразні…
Далі скрикнули всі враз:
«Ах, це ж Касимові капці!
Певно, трясця його бабці,
Він же й обікрав тут вас!»
Зараз хо̀пивши палюги,
Вздогін скочили два слуги.
Абу Касим і не снив,
Що за ним біда йде спішно!
Він в нових папучах втішно
Вже додому доходив.
А втім, крики його гадку
Перервали: „Дядьку, дядьку,
Зупиніться! Стійте, гов!“
Став мій Касим, озираєсь, —
Це хлоп з лазні наближаєсь.
Весь задиханий прийшов.
„Дядьку Касим, Аллах з вами!
А там в лазні пан за вами,
Пан якийсь знатни́й питав.
Конче хоче вас пізнати.
Це, мабуть, купець багатий,
Бо нас двох по вас послав“
