Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 8. Абу Касимові капці (1956).djvu/241

Хоч хоробрий був наш лицар,
Та боявся економки,
А язик її сестрінки
Був остріший від меча.

„А тепер, мій славний коню,
Ти неси мене, де хочеш!
Я тобі здаюсь на волю,
Бо ж це спільний виїзд наш!“

Та заледво це промовив,
Втім, неначе грім небесний,
Думка темна і зловіща
Шибла в голову йому.

Одубів наш славний лицар,
Мало що з коня не кицнув,
Мало не вернувсь додому:
Він ще лицарем не був!

Бачите, закон лицарський,
Про який читав у книгах,
Каже, що ніхто не сміє
З лицарем до бою стати,

Хто врочисто, по закону,
Не прийме „удару й плаза“
З рук лицарських і не буде
Між лицарства цвіт „побитий“.

Ах, а він же, Дон Кіхот,
Ні удару, ані плаза
Досі не дістав, в лицарство
Він побитий ще не був!

Та не довго клопотався.
„Що ж, — подумав, — не дістав ще.