Він скупар був, не злодюга, —
Аж тут ось яка наруга
Впала, що й не спам'ятавсь.
„Боже! — крикнув він крізь сльози. —
Чи ж то я коли де в лози
Крадене добро таскав?
Чи в кав'ярнях крав турбани?
Чи по лазнях я карма́ни
Людськії ревізував?
„Чи з злодіями я шлявся,
До комори добирався,
З стайні коні виводи́в?
Чи то я підніс правицю
На халіфову скарбницю?
Чѝ візиру[1] догодив?
„Будь я не купець, а віхоть,
Як чужого хоч на ніготь
До моїх прилипло рук!
Що ж судді я тому вдіяв,
Що мене він позлодіяв
І здер з мене грошей гук!
«Боже, знаєш в своїй власті,
Чи хоч думку мав я вкрасти
Ті папучі навісні!
Я ж не ткнувся б їх, як живо,
Коб не жарт, що так злосливо
Хитрий друг удрав мені!
„Ах, та вже тепер я бачу,
Що мою поштиву вдачу
Тії капці в гріх ввели!
Я бажав папучі мати, —
Мусив це мій друг пізнати,
Щоб він висів на гіллі!
