Поглядає — горе! горе!
У покою наче море
Запахуще розлило́сь,
А в тім морі серед хати,
Мов остро́в якийсь заклятий,
Бовваніє чорне щось.
Чи то казка? Чи то сниться?
Щоб зовсім протверезиться,
Він потяг себе за ніс.
„Ні, не сплю! І ось вже дніє.
Та який це холод віє
Крізь віконце? Що за біс?“
Він зриваєсь, з ліжка сходить,
По тім морі босо бродить
По самісінькі кістки;
Раптом скрикнув, мов безумний,
Впав на ліжко, мов до трумни, —
Зрозумів усі звістки.
Він пізнав те чорне диво,
Що близ ліжка гордівливо
У олійку розляглось:
Не остро́в це в океані,
Його капці окаянні
Повернули к ньому ось.
Як пізнав їх дід нещасний,
То йому відразу ясний,
Став весь зв'язок загадок:
Шиба збита, бутля збита
І та річка скрізь розлита —
Весь покій в олійку мок!
«Боже! За що ж стільки кари?
У підлозі всюди шпари,
Весь олійок пропадѐ!“
Скрикнув Касим, серед хати
