Та судці хоч ясно стало,
Що було в тім ділі мало
Абу Касима вини,
Та вже мав на нього пік він
І для того так орік він:
„Поєлику капцани,
„Що зробили всю ту страшність, —
Абу Касимова власність
І її повинен він
Пильнувати, зберігати, —
То й одвіт повинен дати
За дитини цеї скін.
„Поєлику ж ця дитина —
Баби внучечка єдина,
Вся надія її дому,
То, крім кари за убійство,
Має Касим це злодійство
Відплатити по закону.
Мусить з нею подружитись,
На нове дитя розжитись,
Щоб її не вигас рід.
А за кару п'ястрів двісті,
Других двісті тій невісті
За каліцтво дати слід“.
Так премудро розсудивши,
Двісті п'ястрів получивши,
Пан суддя потяг домів, —
Касим же, мов громом вбитий,
Став, не знає, що робити, —
Остовпів і занімів.
