Я не знаю, як там тому,
У кого́ в розпа́лі злому
Кат всю шкіру з тіла здер;
Та, здається, менше-більше,
Ані ліпше, ані гірше
Касим чув себе тепер.
Він стояв, мов остовпілий,
На лиці, мов крейда, білий,
Радше жовтий, наче віск;
В голові його мішалось,
Серце в груді знай стискалось,
В ухах чувся шум і тріск.
Далі ше́пнув: «Боже, Боже!
Що то людська злоба може!
Бий вас Божий грім усіх!
Я знесу ті всі ругання,
Чень вас ще мої зітхання
Здують, мов ковальський міх!“
Так побожно він зітхнувши,
Вид турбаном завинувши,
Скулився, щоб геть іти;
Та в тій хвилі руки штири
З двох боків його вчепили:
„Гей, куди ж то справивсь ти?“
Абу Касим аж здригнувся,
Зупинився, озирнувся, —
Бачить, це поліціянт.
Він держить його за поли
Та й кричить: «Агов! Поволі!
Пане, ось де є ваш фант!“
