Абу Касим всяку мить,
Та дарма! Мов у могилі!
Незвичайного не в силі
Нічогісінько зловить.
Та зла доля, хоч незрима,
Знай очима злобно блима
І слідить за ним, слідить!
Лист шелесне, гілка хрусне,
Пес загавка, фіртка лусне —
Абу Касим знай тремтить.
Вбіг до дому, за хвилину
Вліз у ліжко під перину,
Богу дякує, що так
Все пішло йому щасливо, —
Та зла доля, хоч ліниво,
Все повзе за ним, як рак.
Як це так вона зновила,
І кому найперш відкрила —
Це втопила в пітьмі ніч:
Та доси́ть, що до схід сонця
Від віконця до віконця
Бігла ця кумедна річ:
Вартовий сказав Селіму,
А Селім знов Ібрагіму,
А від цього чув Ахмет,
Від Ахмета дід та баба,
А від цих ціла́ громада
Цей нечуваний предме́т:
Цеї ночі в пізню добу
Край халіфового гробу
Хтось стогнав і землю рив,
Щось шептав і щось мурликав,
Знать, нечистих духів кликав.
Потім скарб у землю скрив.
