Мусив бути скарб здоровий,
Бо мішище двокірцьовий!
Як він там його заніс?
Певно, не о власній силі,
А заніс і при могилі
Закопать нараяв біс.
Скарб у землю закопавши,
Притоптавши й приплескавши,
Він те місце так закляв —
Стражник чув на власні вуха —
Щоб відразу впав без духа,
Хто б копать там починав.
Вдравши вчинок цей поганий,
Чародій той окаянний
Знявсь угору, наче птах,
І через паркан лиш фуркнув, —
Вже ж то біс його так штуркнув!
Аж згадати теє — страх!
Ну, та стражник не таківський!
Вчинок бачачи дідьківський,
Хоч зимниця ним трясла.
За чарівником тим адським
Повз по вулицям багдадським
Геть аж до його житла.
Ледве рано зазоріло,
Донеслося вже це діло
До багдадського судді;
То суддя від тої мови
Схо́пивсь, наче лев на лови.
Го, го, го! Вже ж буть біді!
Чисто вмившись, помолившись,
Поснідавши та й убравшись,
Мовив він до посіпак:
„Зараз кличте вартового!
