Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 8. Абу Касимові капці (1956).djvu/67

Вуха пальцями закривши,
Простогнав він: „Боже крий!

„Я дурію! Я дурію!
Двох думок злічить не вмію,
А промову капців чув!
Що вони від мене хочуть?
Чом життя моє лоточуть?
Щоб їм вік поганий був!

„Ні, не витерплю я з ними
Ані днини, ні години!
Сам їх вид мене уб'є!
Або сам втечу де з хати.
Або мушу їх запхати
Так, що й чорт їх не найде“.

Так він, душу облегчивши,
Міцно це постановивши,
Ладитись в дорогу став;
Ноги вбув, оперезався,
Плащ накинув, геть зібрався,
Капці в міх запакував.

Чи сніда́вши що, чи з постом,
Кладкою, чи, може, мостом
Через Тіґріс перебравсь
І тоді вже шахом-махом,
Не стежками, ані шляхом,
В чисте поле він попхавсь.

Ходить, лазить, життям важить,
А тут зверху сонце пражить,
Мов найняте для біди;
Абу Касим сохне, в'яне, —
То присяде, то знов стане,
Та пищить: „Води! води!“

Втім — чи чорт оце чарує,
Чи направду вухо чує