Під землею: буль, буль, буль!
Касим скуливсь, схо́пивсь духом
Та й побіг кудись за нюхом,
Наче жид той до цибуль.
Біг, біг, біг ще з півгодини,
Аж ось глянь: на дні долини
Невеличке озерце
Холодочком подихає,
Мов від сонця в тінь ховає
Кришталевеє лице.
Сів наш Касим, покріпився,
І обмився, і напився,
Свобідніше відітхнув,
Богу дяку дав сердечну,
Що в цю спеку безконечну
Хід його сюди звернув.
Спочивав тут добру хвилю
І таку чув пільгу милу,
Волю в серці і простір,
Мов уся біда віднині
Геть забігла в багна сині,
Щезла в темних зворах гір.
І в душі його старечій
Шибло враз: «Ану ж, до речі,
Моїм капцям місце тут?
Ця вода глибока та́ки,
В них тяжкії каміняки, —
Кину, буде їм капут!
„Адже тут, де гляне око,
Як далеко і широко,
І душі людей нема!
Рибаки сюди не ходять,
Стражники сюди не бродять, —
Тут спокій, тиша́ сама!“
