І, недовго міркувавши,
Капці, добре розмахавши,
З міхом бух до озерця!
Навіть серце не здригнулось,
Прочуття не окликнулось
В бідолашного старця́!
Де там! Він ще рад-радіський,
Наче той коняка міський,
Що на поле вирвавсь раз;
Рже, і фирка, й сам не знає,
Чи пасеться, чи гуляє,
Чи хомут навік отряс?
Так наш Касим, відпочивши,
Капці в озері втопивши,
Холодком вертав домів —
А такий веселий, ручий,
Наче скарб найшов гадючий,
Що й ціни сказать не вмів.
Йде — руками розкладає,
Усміхаєсь, щось гадає,
Навіть про̀бував співать.
«Ні, не зломить доля злюка
Абу Касим крепка штука,
Буде з нею воювать!
«Хоч ти й як мене приперла
І гіркого перцю втерла
Через капці ті мені,
Та не думай, що я впа́ду!
Дам собі ще якось раду,
А не всту́плюся, о ні!
«Дім продам — старий домище.
А проте він варт ще вище,
Як тих тисяч п'ястрів! Ну,
Тисяч п'ястрів, та ж це гроші!
