Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 8. Абу Касимові капці (1956).djvu/71

Мов приблуда, мов знайдух,
Вулицями повз несміло, —
Горе так його присіло,
Що прибило в ньому дух.

Та відсапавшись крихітку,
Мов та квітка, що улітку
Вітер до землі пригне, —
Він почав знов підійматись,
І міцніти, й простуватись,
Горе забувать страшне.

Аж оце одного рана
Чує: баба наче п'яна
Коло студні щось кричить.
По хвилині — дві, три, штири
Хором крик такий зчинили,
Аж в уха́х йому лящить.

Слуха Касим: що за диво?
Чень же не впили́сь так живо!
Тай тоді чого цей крик?
Чи напав на місто ворог?
Чи мечеть розбив на порох?
Чи халіф де з міста зник?

Рад би знати, що там преці,
Але щось мов тьохка в серці:
«Стережись! Не пхай там ніс,
Де тебе ніхто не просить!
Вже коли бабами носить,
То жартує, певно, біс!»

Крик при студні дужчий, дужчий…
Вже там тлум зібрався злющий,
Вже ревуть — добра не жди!
Чути: «Зрада! Дідьчі штуки!
Дайте нам тих злюк у руки,
Що збавляють нас води!»