Із каналу там дістать,
Мусили ми — на сумління! —
Водопроводу склепіння
На три лікті руйнувать!
«Що за це вам добру плату
Подиктують з маґістрату —
Будьте певні, пане мій!
А тепер іще за працю,
Що приніс вам цюю цяцю,
Заплатіть мені як стій!»
Абу Касим слів тих слухав,
Наче чемерицю нюхав,
Далі скрикнув: «Божий суд!
Люди! На́ стіну не лізьте!
За́бийте мене, повісьте
Без розмови зараз тут!
«Жить обридло! Надокучив
Сам собі я й вас намучив…
Видно Бог мене прокляв.
Най сповни́ться суд сим часом».
Те сказавши, Абу Касим
Тяжко-важко заридав.
Втім народ заметуши́вся,
У дві лаві розступився,
Ага[1] в хату увійшов,
А за ним грізнії мари:
Поліцейських штири пари
З криком: «В ім'я права! Гов!»
«В ім'я права! Всі тут разом!
Хто між вами Абу Касим?»
Абу Касим мовить: «Я».
«Маєш з нами без протесту
