пустого поля впав до глибокої криниці і знає, що сам без чужої помочі не здужає видобутися з неї, а при тім знає, що його крик і благання мусить лишитися марним і безплідним. Аж ось у хвилі, коли капітан якось наблизився до нього, визираючи приїзду фіякра, дідусь тремтячою рукою сіпнув його злегка за полу плаща. Капітан обернувся до нього, нахилився і з зачудованням побачив той вираз страшенного заклопотання на старечім лиці.
— Що, татку, що вам є? — запитав з теплим співчуттям.
— То… пан… є… капітан… Анга…
— Так, Ангарович. Може мене знаєте?
Дідусь заперечив рухом голови, та рівночасно судорожно замахав рукою, даючи знак, що хотів би щось говорити, але не може.
— Де ж ви так ударилися? — запитав поліціянт, підходячи до старого.
— Ось тут… тут… — стогнав старий, показуючи, лице і чоло, де тепер видно було великий синявий набій.
— Ви тутешні?
— Ні, не тут…
— А як називаєтеся?
— Ми… Ми… Михайло…
Назви не міг доповісти. Зомлів в другий раз.
— Везіть його швидко до шпиталю, — мовив капітан до поліціянта, — щоб не вмер тут на місці. Очевидно він дуже ослаблений. А може навіть голодний. Якби там треба було що купити для нього, то прошу, даю це для нього.
І капітан подав поліціянтові гульдена. Присутні зложили також по кільканадцять крейцарів. Тим часом над'їхав фіякер. Поліціянт велів підсадити зомлілого бідолаху на дорожку, сам сів обік і велів живо їхати до головного шпиталю.
