— Що ж, можете встати? — питав капітан, підводячи його на рівні ноги. Та дідусь захитався і був би впав знов, коли би присутні не були підхопили його на руки.
— Ох, не можу! Сили не маю! — стогнав старий.
В тій хвилі прибув поліціянт, і довідавшися, що сталося, зараз післав хлопця по фіякра[1], щоби відвезти старця до шпиталю, записав собі назву недбалого сторожа, а потім обернувшися до капітана, як до головного свідка, запитав його про ім'я і назву.
— Капітан Антін Ангарович, живу ось тут на Пекарській, нумер четвертий, — мовив капітан.
Поки поліціянт нотував це в своїй книжечці, дідусь почувши цю назву, почав дивно тремтіти. Голова його затряслася мов у дитини, що їй збирається на плач; уста почали рушатися, немов говорили щось, тільки що в горлі не ставало голосу. Кілька разів силкувався піднестися, та надармо. З присутіх ніхто не завважав цих рухів; увагу всіх присутніх зайняв сторож, що плачливим голосом почав толкуватися перед поліціянтом, переплітаючи те благання грубою лайкою на жінку, що, мовляв, сама всьому винна, бо мала посипати тротуар, а не посипала. Старий сидів серед тротуару, серед тої купи людей, що збіглася з цікавости, падка на новинку і на скандал, та тепер не звертала на нього уваги. Його лице, ще забризькане кров'ю, бліде і зіссане нуждою, крім болю виявляло ще почуття якогось розпачливого бажання — вчинити щось, сказати щось і при тім страх задля неможности вчинити те, чого бажалося. Це був вид чоловіка, що серед
- ↑ Фіякер — візник.
