— О, Боже! — скрикнув нещасливий і затих, лежачи на льоду без руху і без голосу.
Капітан в одній хвилі прискочив до нього, бажаючи допомогти йому встати, але дідусь не рушався. Капітан підняв догори його голову: лице, вуса й сива борода дідусева були забризькані кров'ю, що капала з носа і з лиця. На лиці видно було глибоку рану від камінця, що лежав на льоду і на котрий упав бідний старець. Цей не подавав знаку життя. На вулиці не було нікого. Бачучи, що старий зомлів, капітан положив його на снігу, підбіг до брами кам'яниці, і щосили шарпнув кілька разів за дзвінок. На голос дзвінка вибіг сторож, за ним сторожиха, ще кілька якихсь жінок, дальше якийсь пан. Капітан відтирав зомлілого, хтось із присутніх побіг покликати поліціянта, більшість стояла бездіяльно довкола капітана і зомлілого, придивляючися капітановій роботі і оханням висловлюючи радше зачудовання, ніж співчуття.
— Чого стоїш, тумане! — скрикнув капітан до сторожа. — Чому не поможеш мені бодай відтерти нещасливого, що з твоєї вини може навіть головою наложити?
— З моєї вини? — грубо відмовив сторож.
— А з твоєї! Бо твій собачий обов'язок був посипати гололедицю, що він на ній упав.
Сторож нерадо, хоч не без внутрішнього перестраху, взявся помагати капітанові. Нарешті по кількох хвилях сильного натирання і розбуджування старий прийшов до себе.
— О Боже! — промовив слабим голосом. — Що зо мною? Що сталося?
— Нічого, нічого! — мовив капітан. — Ви впали ось тут на льоду.
— А, так, я впав! Ударився в голову… О Боже!