— Так, так, — гукнуло хором кілька голосів, — а коли він не схоче, в такім разі перший—ліпший з нас готов тобі служити.
— Редліх! — озвався один з-поміж офіцерів до Редліха, зайнятого витиранням своїх окулярів. — Є тут Ангарович і хоче розмовитися з тобою. Думаємо, що яко приятель схочеш і зумієш найліпше вияснити йому ситуацію. А коли не схочеш, то пошли його до кого будь із нас.
— Так, так, кожний з нас готов йому служити! — потвердили інші офіцери й гурмою вийшли з залі, лишаючи обох приятелів самих.
Редліх добру хвилю стояв мов остовпілий. Не надіявся застати тут Ангаровича; не знати чому, був певний, що Ангарович прийде до нього на кватиру і зажадає вияснення тої нечемности, якої допустився в полудне. Вже укладав собі в голові якнайделікатніші, якнайбільше приятельські фрази, якими хотів утихомирити справедливий гнів капітана. Але тепер! Тут! Один позирк на ситуацію, яку застав, перші слова, що вискочили з уст офіцерів, переконали його, що справа попсована безповоротно, що про зменшення правди, про її делікатне трактовання або часткове заховання не може бути ані мови.
Які наслідки мусить мати серед таких обставин його розмова з капітаном, це також для Редліха ані на хвилину не могло бути сумнівним. В тій хвилі, коли офіцери лишили їх самих, Редліх почув, що їх товариські руки поклали його на плиті з розпеченого заліза. Якийсь безмірний біль і жаль прошиб його душу. Чи вмити руки від усього? Чи відіслати капітана до інших? Смертельний удар, нанесений рукою приятеля, чи ж не буде сто разів
