в наше товариство, почуваючися до негарних учинків, це певно не був би гарний поступок, але сам признай, не було би ніщо так дуже неможливе.
— Для мене це зовсім неможливе!
— Га, може бути. Та нам здавалося неможливим також це, щоб ти досі не знав, з ким жиєш, і як жиєш.
— Що? Що? Що? — з зачудованням скрикнув капітан. — Цих слів то вже абсолютно не розумію.
— Ну, а я не маю обов'язку вияснювати їх тобі, — мовив гордовито його інтерлокутор[1] і обернувся до нього плечима.
— Як же це? — ледве здержуючи свій гнів, скрикнув Ангарович, озираючися довкола. — Осуджуєте мене, бокуєте від мене, як від прокаженого, признаєте мене негідним свого товариства, видаєте на мене засуд смерти і виконуєте його, а про те не хочете мені сказати, в чім моя вина!
Гнів, обурення, почуття дізнаної кривди, страх, що та кривда мусить все таки мати якісь реальні мотиви, вкінці безсильна розпука при виді товаришів, що відверталися від нього — все те клекотіло в капітановім нутрі. Не знав, що чинити, як поступити в тій страшенній колізії, в якій знайшовся невідомо, як і за що. Якісь великі, криваві плями почали миготіти у нього перед очима, і з таємних глибин душі виринало непереможне бажання змити свою кривду, свою ганьбу в крові першого-ліпшого з тих ситих, гордих людей, котрим очевидно байдужісінько було до його страждання.
— Ось іде Редліх, — промовив нараз один офіцер і обертаючися до капітана, додав: — Він певно схоче тобі вияснити, про що тут річ іде.
- ↑ Бесідник, розмовник.
