Грім з ясного неба, вдаривши ось тут обік нього, не був би так перелякав Ангаровича, як ті слова. Хоч уже перед тим, ще вчора прочував, що офіцери мають щось проти нього, то все ж таки, в глибині душі вважав це за якусь сумнівну догадку, за забобон, якому можна не йняти віри. Та тепер уже сумнів був неможливий і та страшна дійсність прошибла капітана, мов карабінова куля. Поблід, захитався на ногах, та, тримаючися за поруччя крісла, якимсь розбитим голосом запитав:
— А не можна би знати, що ви, товариші, говорили про мене?
— Ми спорили над питанням, чи можемо толерувати тебе дальше в своїм товаристві, чи ні?
— Мене? — скрикнув Ангарович. — Що ж я таке зробив, щоб ви мали аж не толерувати мене в своїм товаристві?
— Не гнівайся, брате, — мовив капітан від піхоти. — Ти знаєш, що в життю людському бувають такі пригоди, коли на чоловіка паде погана тінь, хоч він може не то своєю рукою, але навіть думкою не причинився до сповнення поганого вчинку.
— Значить, на мене паде якась погана тінь! — запитав гостро капітан, котрому певність і безсумнівність грізного положення вернула його воєнну хоробрість. — Прошу вияснити мені, що це за тінь?
— Ми думали, що ти й сам знаєш, в чім тут діло.
— Я знав би про себе щось злого і смів-би прийти в ваше товариство? — скрикнув Ангарович.
— Ну, братіку, не знаємо тебе ближче, — мовив один із старших військових. — А прийти
