моргають в його бік, показують на нього пальцями. Уривані фрази й речення, які він десь колись ловив ухом, робили на нього таке вражіння, як коли би хто жевріючим приском посипував його по голім тілі. Терпів страшенно, та даремно силкувався відгадати, чому і за що терпить.
Вкінці дехто з тих, що стояли коло печі, особливо молодші, почали голосно викрикувати поодинокі, уривані речення.
— Це не може бути! Ми не можемо це стерпіти! — кричав один.
— Алеж він правдоподібно ні про що не знає, — уговкував другий.
— Що ж то він сліпий і глухий, щоб не знав, що твориться довкола нього?
— Ні, ми такого пана не можемо стерпіти між собою!
— Алеж треба би поперед усього переконатися, дати йому змогу витолкуватися.
Гармидер зробився загальний. Капітанове положення зробилося вкінці зовсім неможливе. З найбільшим зусиллям своєї волі він відложив на бік газету, встав і, наближаючися до якогось поручника, що стояв найближче нього, промовив до нього чемно, м'яким, злегка тремтячим голосом:
— Не прогнівайся, товаришу, коли тебе запитаю, про кого властиво тут мова?
Поручник зирнув на капітана якимсь збентеженим, заклопотаним поглядом і процідив:
— Е, то… так…
— Що будеш крутити, поручнику? — гукнув голосно якийсь капітан від піхоти, здоровенний мужчина, міцним, баритоновим голосом. — Аджеж раз треба йому сказати правду. Так отже, Ангаровичу, знай, що ми розмовляли про тебе.
