лився над нею і держав її руками, як який щит, як потопаючий дошку, що рятує його від загибелі.
Та сидіти ось так над часописом, цілковито для нього байдужим, подавати вид, що читає, хоч по правді не читав, мовчати і крадькома тільки позирати на інших, це було для нього дуже прикро, а чим далі, тим більше мучило його. Капітан властиво не розумів, що діється з ним? Що його так знесмілило? Чому не може в тій хвилі встати і зі свобіднісіньким видом підійти до онтої купки, що розсілася близько печі і притишеним голосом розпочала якусь розмову? З вчорашньої учти пригадує собі майже всі їх фізіономії. Пили з ним Bruderschaft[1], тож не можуть його відіпхнути, а в тім що ж могло би спонукати їх відпихати його? А все ж таки, хоч кілька разів збирався на відвагу, в душі називав сам себе дурнем і трусом, все таки не міг встати і прилучитися до балакливої групи. Чув, що кров б'є йому до голови, що в очах морочиться і думки путаються. Тільки слух його загострився незвичайно, вуха поробилися шпіонами, щоби підслухати розмову, що велася в противнім кінці залі. Розмова оживлювалася чимраз більше. З повені слів виривалися цинічні сміхи, грубі жарти переплітані шептами або розсудливими упімненнями старших, оглядніших офіцерів. Помалу гурток близько печі робився чимраз численніший; майже всі, що були в залі, покинули газети і зібралися довкола печі.
Капітан сидів немов на розжарених вуглях. Йому здавалося, що вся та розмова йде про нього, що всі позираються на нього, згірдливо
- ↑ Браталися, — пили, щоб говорити „ти“.
