столах або десь по дальших кутах. Капітан сидів сам один, не перестаючи заглиблюватися в читання львівських дневників[1].
Поки був сам один у залі, почував себе свобідним і віддавався тій подекуди поетичній радості, яку в нім збуджували ті дневники, а радше ті здавна знайомі імена й назви, що в них стрічалися на кожнім кроці. Та бачучи офіцерів, що шасталися по залі, брязкали острогами, шелестіли аркушами газет, а особливо заглядали йому в лице і тікали від нього в різні боки, він швидко позбувся цієї поетичної ілюзії. Що значило те бокування? Чи воно навимсне, чи припадкове? Не відвертаючи очей від аркуша газети, але не бачучи в ній нічогісінько, капітан силкувався вмовити сам в себе, що це зовсім припадкова пригода, що офіцери — делікатні люди й бачучи, що він так пильно читає, не хочуть йому перешкоджувати і для того не зближаються до нього. Правда, супроти інших вони не були такі делікатні. Он цей поручник також пильно читає, та свіжо прибувший товариш без церемонії кладе йому руку на плече, розпочинає з ним розмову і відриває його від читання. Ну, між близькими приятелями це діло звичайне, та ми, сказавши правду, чужі собі — міркує капітан, з-під лоба і не без якоїсь зависти поглядаючи на прояви близької і сердечної приязні між тими чужими для нього людьми. Щось немов шептало йому: „Ану відложи на бік газету, чи котрий із них приступить до тебе?“ Та в тій самій хвилі така тривога пройняла його, що ану ж ніхто не приступить і скандал вийде вже зовсім безсумнівний, що він не відважився відірвати очі від газети, похи-
- ↑ Щоденні часописи.
