дороги, ніж пройти попід деревами плантації. Анеля проклинає цю дивну боязливість Шимонової, що повстала в неї ще в дитинячім віці. Мавши ще ледве десять літ, ішла з матір'ю вночі через лісок; обох їх напали якісь драбуги, страшним способом замордували її матір, а вона, не пам'ятаючи з переляку, що з нею діється, скочила в гущавину і зарилася в купу хворосту, в котрій зомліла і напівмертва пролежала кільканадцять годин, поки її другого дня не віднайшли й не витягли з криївки. Від того часу Шимонова не може вечером пройти через ніяку плянтацію, де росте при купі бодай кілька дерев або корчів. Та тепер вона вже мусить бути дома. Вже Юлія одягається, вже йде, поспішає простою дорогою, за хвилю буде в неї, скаже їй, що там таке сталося…
Анеля почувала, що її несупокій чимраз більше змагається. Ану ж прийде Антось! Ану ж застане тут Юлію в таку пізню пору! Пізня пора? Адже ще нема восьмої! Щоб побороти неясну й нічим не оправдану тривогу, Анеля встала і пішла до кухні.
— Ну, діти, час вам іти спати! Завтра рано мусите йти до школи.
— Ще трохи попрацюємо, мамочко! — скрикнув Михась. — Ади[1], який рівний жолобок! Це я такий видовбав!
— А я вивертіла оце колісце з самих дірочок, — ади, яке гарненьке! — скликнула Цеся.
— А хто ж вас цьому навчив?
— Гриць! — хором скрикнули діти, показуючи на Гриця, що обік столу стояв випростуваний перед панею капітановою, мов перед яким генералом, тільки що в одній долоні дер-
- ↑ Ади — гляди, дивись.
