голови не страчу, та по тій дурацькій сцені при обіді боюся здибатися з твоїм чоловіком. Шаную його дуже, та боюся його ще дужче. Напиши мені, або радше ні, не пиши нічого, а оцей білетик кинь до печі. Тільки скажи Шимоновій, чи і коли можу прийти. Хоч би тільки на хвилиночку. Твоя Юлія“.
Зачудовання в Анєлі дійшло до найвищого ступня.
— А це що за відомість, про яку згадує Юлія? — скрикнула мимоволі.
— Не знаю, прошу пані, — відповіла Шимонова.
— Хто там був у неї? Хто міг сказати їй щось таке важне?
— Не знаю, прошу пані. Різні панове бувають.
— Ідіть, Шимонова, додому і скажіть своїй пані, нехай зараз сюди приходить, — мовила Анеля і, давши Шимоновій двадцятицентівку, вивела її за двері.
Тепер трясла нею пропасниця цікавости. Просила Бога, щоб Антось забавився поза домом ще з годину, щоб не застав тут Юлії. Глянула на годинник — була сьома година. Сіла й силкувалася думкою супроводити Шимонову в її мандрівці додому. Ось вона шлапає по болоті вулицею Чарнецького, на Бернардинську площу, переходить коло прилавків, на яких бойки продають овочі, скручує на Галицьку, а з цієї на Ринок, переходить коло ратуша, півперек Ринку на Домініканську, а відци на Вірменську. І як таки ця стара жінка ніколи не може йти просто вулицею Чарнецького на Губернаторські Вали, а відци на Домініканську вулицю! Найменша подоба лісу вночі наповнює її непоборимим перестрахом і вона волить робити величезне коліно, накладати вдвоє більше
