Анеля марила наяві, недвижно сидячи при столі з прижмуреними очима і солодко всміхалася до своїх мрій. Ті мрії перервало легеньке стукання до дверей. Анеля схопилася, сполошена, з крісла і озирнулася довкола, неначе шукала помочі або криївки. Та небезпеки не було ніякої, а натомість знов далося чути легеньке, несміле стукання до дверей.
— Прошу ввійти! — промовила піднесеним голосом Анеля.
Несміло війшла старша вже жінка, обвита хусткою. Анеля в першій хвилі не пізнала її.
— Слава Ісусу Христу! — мовила жінка, кланяючися.
— А, Шимонова! — скрикнула Анеля. Шимонова, це була служниця Юлії, вдова по якімсь шевськім челяднику з Делятина чи Надвірної. — А вам що сталося, що ви загостили до мене?
— Пані мене послали. Ось тут лист для пані капітанової, — мовила Шимонова, кладучи на столі перед Анелею маленький візитовий білет, заклеєний у коверті.
— Юлія пише до мене? — здивована запитала Анеля. — А це що таке? Чи хора, що не може прийти?
— Ні, прошу пані, не хорі. Певно там у листі витолковує. Нехай пані будуть ласкаві прочитати. Моя пані казали мені зачекати на відповідь.
Анеля ножичками розкроїла коверту і вийняла білет, записаний дрібненьким красивим почерком Юлії. В білеті було написано ось що:
„Дорога Анельцю! В цій хвилі довідуюся про діло безмірно важне для нас. Не можеш собі виобразити, що сталося. Конче треба нам обом зійтися й порадитися, що маємо діяти. Я була би вже прибігла до тебе, бо сама мало