своєю роботою, та пальці її тремтіли, думка не могла вспокоїтися та й увага скупчитися як слід. Покинула роботу й сиділа, надслухуючи. Туркіт фіякрів, гучна хвиля міського вечірнього життя довкола, якісь уривані окрики, шматки речень якоїсь вуличної сварки, тяжке чалапання якихсь кроків на сходах, що звільна зближалися, а потім знов віддалювалися на вищий поверх, усе те, мов у калейдоскопі, мигало в її мізку, вкидаючи її моментально то в нервову дрож, то в тупе почуття одностайного напруження, то в меланхолійну резиґнацію.
Хвилина минала за хвилиною, чверть години за чвертю. Вже пів до десятої, три чверти. Анеля ходить по кімнаті, визирає через вікно на вулицю. Темно. Хвиля вечірнього міського життя почала звільна втишуватися, та чим більша тиша залягала довкола, тим важче, незносніше робилося в Анелі на душі. Тривога за мужа і неспокій, викликаний Юльчиним білетом, побільшувалися раз-у-раз. Вона не могла вже й подумати окремо про котрунебудь із цих справ, шарпалася немічна, мов кіт, зав'язаний у місі, і ця внутрішня неміч боліла, пекла її страшенно.
Війшла Мариня і запитала, чи пані будуть сами їсти вечерю?
— Ні, не хочу, — відмовила Анеля. — А ви з Грицем уже повечеряли?
— Уже, прошу пані. Гриць пішов до касарні спати.
— То йди й ти спати. А вечерю для пана постав до рури[1]. Я зажду на нього.
Мариня відійшла. Анеля, сама не знаючи пощо, висунула з комоди шухляду й почала
- ↑ Рура — духовка.
