Тремтячими руками взяла Шимонова вино й вихилила чарку. Напій, очевидно, зробив їй полегшу. Віддихнула глибоко раз і ще раз і… почала плакати.
— Ох, нема вже моєї пані! — мовила, заходячися від плачу. — Нема наших панночок! Нема нікого, нікого!
— Що Шимонова мовить? — зачудована, ще нічого не розуміючи, питала Анеля. — Нема їх? А де ж вони поділися?
— Забрали їх! Усіх забрали.
— Хто забрав?
— Поліціянти. Прошу подумати: приходжу додому від пані капітанової, дивлюсь, а перед дверима щось зо п'ять фіякрів, при дверях поліціянти, під вікнами поліціянти, на сходах поліціянти, а в помешканню ціла руїна. Комісари, ревізори, крик, плач, перешукують шухляди, все поперевертане, панночки бліді, тремтять з переляку і одягаються. Кілька панів, котрих ця орда застала в нас, стоять, як сами не свої. А моя пані сидить бліда, як труп, мокра, видко, що була зомліла й мусили її відливати водою. Ледве я війшла, зараз комісар до мене, хто я така, що тут роблю? Ох, ласкава пані, відколи живу, ще ніколи не зазнала такого страху!
Анеля слухала тих слів, мов нежива. Відомість про арештовання Юлії оголомшила її, відняла їй можність вражінь і почувань. Не чула ані болю, ані переляку — нічого. Видалось їй, що нараз усе довкола неї щезає, вся дійсність розвівається, як імла, люди цілою безконечною замотаниною своїх відносин пропадають, дім, місто, ціла земля щезає доразу, і сама вона легесенько, мов макова зерниночка, кинена в пропасть, щезає десь у безодні,
