розпливається в нівіщо. Ще тільки одна тонесенька ниточка держить її, завішену між небом та безоднею, а ця ниточка — це голос Шимонової, тремтячий, слабосилий, що долітає десь, немов із безмірної далечини.
— Я заразісінько хтіла тікати геть, — мовила Шимонова — та не пустили мене. Потім перешукали всі мої речі, але не знайшли нічого. Потім веліли мені одягати мою паню, що була холодна, як труп. Та й наплакалась я над нею, поки її зібрала, немов оце маю класти її до труни! А вона, небога, під моїми слізьми трохи очуняла та й мовить до мене:
— „Не плачте, Шимонова! Маю в Бозі надію, що це нещастя минеться“.
— А потім, коли на хвилю нікого з поліцайників не було близько коло нас, вона шепнула мені до вуха:
— „Нехай Шимонова зараз побіжить до Анелі“… — Ая[1] ая, так таки й мовила, сердешна: „до Анелі! І оповість їй усе. Може, вона через свого мужа або через когось іншого здужає зробити щось для мене і для себе“. — Так додала виразно: і для себе“. — А як же! Я поцілувала її в руки, коли її брали до фіякра. І панночок усіх забрали. Дві лежали хорі, то й ті мусили повдягатися і їхати до поліції. Тільки мене саму лишили. О, Боже, Боже, що то ще буде зо мною!
І Шимонова знов заплакала, від часу до часу витираючи очі фартушком.
Анеля все ще сиділа недвижно, з очима широко витріщеними, вдивляючися в один кут покою, з устами наполовину отвореними, без ніякого виразу на лиці, а нав ть з відтінком якогось дивного усміху на вустах. Зрештою Шимонова, зайнята власною особою і пригодою
- ↑ Авжеж.
