— Власне, власне! — живо відмовила Анеля, — але аж вечером. Антось писав мені з Перемишля, що мусить там іще полагодити якісь формальності.
— Ну, то добре, коли так! Я думала, що зрана приїде, тим поїздом, що власне о дев'ятій надійшов.
— Що ти мовиш!? — скрикнула Анеля з жартовливим обуренням. — Тепер уже пів до одинадцятої. Якби був тим поїздом приїхав, то вже би давно був у мене. О, я його знаю! Він би не видержав так довго.
Уста й очі її заблисли при тих словах напівжартовливим, напіврозкішним усміхом.
— Ах, так! Без сумніву! — сказала Юльця. — Вспокоюеш мене цілковито. А щоб перейти на те, що я тобі мала сказати, — додала, мимоволі понижуючи голос, — то… може воно й нічого, може це так тільки… Але ти знаєш, яка моя натура. Нехай щонебудь найменше, я зараз перелякаюся так, що крий Боже.
Вираз її лиця, її очі й ціла її подоба, бачилось, підтверджували правду тих слів. Все в ній проявляло ненастанний внутрішній неспокій, і то не хвилевий, але якийсь органічний, вроджений, що плив з недостачі рівноваги між поодинокими силами її душі, між чуттям і волею, між бажаннями і спосібністю до їх заспокоєння. Хоч ровесниця Анелі, хоч не менше від неї вродлива й одягнена в елеґантний візитовий стрій[1], вона все таки виглядала на яких десять літ старшою від своєї товаришки. Її величезні, русяві коси обвиті довкола голови, бачилось, пригнітали те низьке чоло, порисоване вже легенькими морщинками, те бліде,
- ↑ Одіж, костюм.
