оздобний посуд на комоді, придивляється і примірює, де би найкраще стояти букетам з живих квітів, що, настромлені в делікатні вазоники із золоченого шкла, розливають сильні пахощі на ввесь сальоник. Упоравшися з цим, підбігла до невеличкого, перламутром викладеного столика й накрутила старосвітський металевий годинник, що довгий час без діла дрімав під хрусталевим клошем. Одним словом, молода пані „виганяє пустку“ з цього сальоника, котрий, очевидно, чимало часу стояв пустий, запертий. В коминку тріщить і гуде веселий огонь, що звільна оживлює, огріває заморожене повітря сальоника, немов достроює його до оживлених рухів, квітучого лиця і розіскрених очей пані дому.
— Алеж, Юлечко, — говорить вона дзвінким, дивно проймаючим голосом, — не роби ж мені тої прикрости, роздягнися, присядь на хвилечку! Я зайнята, це правда, але так… знаєш, така вже моя вдача, що ані хвилі не можу дармувати. Я би це могла і по обіді зробити, ну, але знаю, що ти мені цього за зле не приймеш.
— Що ж знов, Анельцю!? Аджеж власне задля того…
— Ні, ні, не кінчи, не говори мені нічогісінько: задля цього чи задля того! — перебила їй господиня, притулюючи їй свою білу, пухку, маленьку ручку до уст і силою втискаючи її на крісло. — Коли вже ти прийшла до мене, то напевне знаю, що не без причини. І добре зробила, що власне тепер прийшла, — додала по хвилевій мовчанці, під час котрої її приятелька знімала капелюх. — Мариня пішла до міста, діти ще в школі, можемо поговорити свобідно.
— Але твій чоловік, — з виразом якогось заклопотання промовила друга дама, — аджеж він сьогодні має приїхати, не правда?
