йому поскупив. Не було що ловити! Стиснувши уста, капітан спокійно відчинив двері і війшов до залі.
Ще з-за дверей почув голосні розмови і веселі сміхи офіцерів, присутніх у залі. Забавлялися свобідно, немов зібрані на баль, дожидаючи танцю. Та коли він показався в дверях, усі нараз замовкли і ззирнулися на нього. Більшість, очевидно, хотіла глянути рівнодушно і відвернутися, але нікому це не вдалося. Було щось в його постаті, в його лиці, що силоміць приковувало до себе їх увагу. Всі присутні немов остовпіли, побачивши його. Очі їх, зразу рівнодушні, помалу висувалися з ямок, зінки розширювалися з виразом переляку, неначе би в тій хвилі до залі ввійшов не живий чоловік, а якась страшна неземна поява.
— Добрий день! — промовив капітан, салютуючи і з зачудованням позираючи по зібраних. Ніхто не відповів йому, і кілька секунд усі стояли в німім остовпінню. Тільки лікарі, упрошені до асистовання при тій „гоноровій справі“ і незнайомі з капітаном, перервали цю німу сцену і почали вештатися коло своїх приладів та бандажів.
— Добрий день тобі, Редліх! — мовив капітан, наближуючися до свойого противника й подаючи йому руку. — Аджеж не відмовиш мені подати руку?
Редліх мовчки стиснув подану йому руку, а рівночасно відвернув лице і лівою рукою обтер сльози, що тислися йому до очей.
— Аджеж до вчора ми були приятелями? — мовив з меланхолійним усміхом капітан. — Можемо й тепер бодай привітатися по-приятельськи, заким дамо слово пістолетам.
