— Це прочуття смерти, — мигнуло щось у його думці. Не почував ані страху, ані жалю, не мов би тут ходило о когось чужого. З дерев'яним супокоєм оглянув свою зброю і подався на своє становище, яке вказали йому секунданти.
— Бачність, панове! — голосно промовив один із секундантів: Чи позволите мені командувати?
— Просимо.
— Так отже пригадую панам, що в хвилі, коли виголошу „три“, а найдальше в п'ять секунд потім, маєте дати вогню. В часі команди кожний з вас має право наблизитися до противника на три кроки, аж до поперечної черти, зазначеної на помості.
Обидва суперники стояли супокійно, випростовані, з пістолетами, спущеними вниз.
— Раз… два… три! — командував звільна, різким голосом секундант.
Два постріли гукнули майже рівночасно. Ніхто з суперників не порушився з місця ані перед пострілом ані по пострілі. Капітан чув, як Редліхова куля свиснула йому понад головою. Чи Редліх навмисне хибив? Що до себе капітан знав, що немав наміру хибити.
— Чи хто з панів ранений? — питав секундант.
— Ні, — відповідали в один голос суперники.
— Чи панове обстаєте при другім пострілі?
— Обстаю, — мовив капітан. Редліх мовчав.
Пістолети очищено і знов понабивано. Капітан судорожно стиснув рукоять і загриз губи.
— Або, або! — шуміло й бриніло йому в голові. Силкувався відновити в собі, скріпити й роздратувати ненависть до Редліха. Запах пороху розбуджував у його крові гарячку, звісну йому з босняцьких перестрілок.
Раз… два… три! — роздалися знов слова команди.
