— Так ось я вбив! — думав капітан. — Убив чоловіка, приятеля! Я убивця! Маю на совісті людське життя, а сам живу! Що ж дальше? Куди тепер?
Вийшов на вулицю. Офіцери, що патрулювали тамечки, переждавши, поки перегомонів гук пострілів, покинули свої становища й поспішили до залі. Здибавши капітана на ґанку, запитали його про щось, та він не зрозумів їх і пройшов мимо них без відповіді. Коли вийшов за браму стрільниці, видалося йому, що з обсягу замешканого світу вийшов у якусь безбережну пустиню. Почував, що те, що було перед хвилею, що лишилося за ним, це є минувшина, є щось таке, що минуло безповоротно, обірвалося за ним, як міст, підмулений водою, по котрім він пройшов на якийсь новий, невідомий берег. Не верне вже там, відки вийшов, не побачить того, що лишив за собою. Те, що почнеться в слідуючій хвилі, буде щось зовсім, зовсім нове й незнайоме. Чи буде зле, чи добре? Не знав цього, не був цікавий знати. Різниця між добрим і злим затерлася в його душі, так як правого й лівого боку не має в безбережній безконечності.
— Я вбив його! Вбив чоловіка! — повторював капітан, помалу ступаючи вулицею. Дивувався, що це сталося так моментально. Дивувався
