п'ятилітній неприсутності вертає до мене зі служби. Ну, так що ж там таке, говори!
— Бійся Бога, Анельцю, — скрикнула Юльця. — Як ти можеш таке говорити!? „Хочеш мене занепокоїти!“ Хтось би міг собі подумати, що я завидую тобі родинного щастя й бажаю його затроїти!
— Хто знає! — сміючись вимовила Анеля. — По вас, старих самотницях, усього сподіватися можна.
І поставивши тацу на столі, принесла велику коробочку й висипала з неї на тацу купу різнобарвних карток візитових, білетів з бажаннями, запросинами й запитами, а потім супокійно, систематично почала розкидати по таці ті докази сердечного, рухливого й обіймаючого широкі круги товариського життя. З правдивою жіночою грацією розкидала їх так, що в тім ніби неладі видно було певну провідну думку, навіть певне невинне кокетство.
Юльця сумовито похитала головою.
— Встидайся, Анельцю, встидайся, що можеш щось подібне подумати про свою приятельку! Ні, на це я не заслужила!
— Ну, але що ж там маєш? Що там душиш у тій прекрасній голівці? — сказала Анеля, цілуючи її в лице, а потім в чоло, а відтак сідаючи побіч неї. — Я готова зі своєю роботою. Тепер говори!
— Я вже сказала тобі, — мовила Юльця, беручи її за руку й похиляючи очі вниз, мов який закоханий хлопчина, — сказала вже тобі, що це все може й не значить нічого. Стільки разів уже ми непотрібно тривожились… відколи ми розпочали цей нещасний інтерес…
— Ах, то певно знов Штернберг! — скрикнула Анеля.
