Ідучи тротуаром, дівчата бігали очима по кам'яницях, а вкінці зупинившися напроти тої, де жив капітан, згідно показали пальцями:
— Тут! Тут! В оцій зеленій кам'яниці.
Чоловік з лицем семітського типу, не мовлячи нічого, кинувся навпоперек вулиці до брами кам'яниці, а за ним пішли також дівчата, хіхікаючи і високо, з очевидним кокетством піднімаючи спідниці. Капітан зупинився в брамі і з зачудованням поглядав на це незвичайне товариство. Чоловічок, що йшов наперед, увійшов до сіней і тільки тут, побачивши капітана, зупинився і по хвилевім ваганню, доторкаючися правою рукою до шапки, підійшов до нього.
— Перепрошаю пана капітана, — промовив з тою підсолодженою покірністю, що властива кельнерам і поліційним ревізорам, — чи пан капітан живе тут, у тій кам'яниці?
— Так є.
— А не міг би мені пан капітан сказати, чи не живе тут яка пані капітанова?
— Пані капітанова? Яка капітанова?
— Якась вдова по капітані.
— Оскільки знаю, ніяка капітанова вдова тут не живе.
— А що, не мовив я вам? — обернувся чоловічок з видом тріюмфатора до панночок, що стояли перед брамою кам'яниці, не входячи до сіней. — Аджеж я переглянув усю мельдункову книгу[1] в поліції! Ніяка капітанова вдова тут не живе й не жила ніколи.
— Тоді жила! — резолютно відрізала одна панночка і підкинувши вгору голову та зробивши визиваючу гримасу, зирнула на капітана.
— Я б її зараз пізнала! — мовила друга.
- ↑ Мельдункова книга — книга заявок про мешканців будинку.
