було би більше чого радуватися, якби ви, панове, перед тим були трохи чуткіші й не дали собі з-перед носа вивезти й потопити в безвістях стільки невинних жертв.
— Чи то моє діло? — цілком розсудливо запитав Гірш, беручися до принесеної печені. — Пане капітане, чи то я тут маю щось до розказу? Ми, ревізори, комісари, є як ті пси: покажуть нам звіря, спустять з припону, наш обов'язок зловити його. А решта не до нас належить, а до тих, що кермують ловами. У нас і без того багато роботи. Ой, так багато роботи, стільки біганини, що чоловік ледве дихає. От і вчора вечір! Чи увірять пан капітан, що тут у самім Львові, в середині міста через кілька літ діялося щось дуже подібне до тих історій з торгівлею дівчатами? І ніхто не знав про це!
— А це що таке? — запитав капітан.
— Жила тут коло Домініканів така собі пані Юлія Шаблінська, називала себе вдовою, а властиво була так собі, розвідка[1]. Ще молода жінка, порядна, завсігди з шиком одягнена, образована, бувала в товариствах… Від кількох літ за урядовою концесією удержувала приватній пансіон для дівчат, що покінчили виділову школу. Мала їх приготовувати до матури[2] чи до якихсь там екзаменів. І подумайте собі, пане, перед кількома днями довідується поліція, що цей пансіон є властиво дім найстрашнішого зопсуття. Там допускали тільки аристократію, багачів, вищих офіцерів, але що там діялося в тім замкненім товаристві, це переходить усяку людську фантазію.
