Капітан помаленьку, смакуючи краплину за краплиною, пив вино зі своєї чарки, щоб показатися супокійним і замаскувати смертельну блідість, що — чув це виразно — розливалася по всім його лиці. Гірш своїми малими блискучими оченятами вдивлявся в нього, і напівп'яно добродушний, а напівхитрий усміх грав на його лиці, розширюючи його грубі, м'ясисті губи і виказуючи за ними білі, міцні зуби, немов готові рвати і шарпати живе м'ясо.
— То пан капітан цілих п'ять літ служили в Боснії? — запитав він нараз.
— Так є.
— Пригадую собі трохи пана капітана ще з давніших часів, ще яко поручника. Я був тоді кельнером у кав'ярні на Вірменській вулиці, знають пан капітан?
— Якось собі не пригадую, — відповів капітан, подаючи вид, немов то він дуже пильно шукає в своїй пам'яті тої кав'ярні і того кельнера.
— О, так! Пан Ангарович! Пам'ятаю дуже добре! Всі офіцери говорили про пана… про панову жінку, що така молода, гарна, що так пана любить…
— Пане Гірш! — скрикнув уражений капітан, — прошу вас, сховайте ті спомини для себе!
— Ах, який же бо пан капітан! — підхопив Гірш, не виходячи зі свойого щасливого настрою. — Аджеж я не сказав нічого злого. Крий мене, Господи! Я тільки дивуюся, як пан капітан міг так довгий час видержати в Боснії без жінки.
— Ну, що ж: служба, обов'язок, — знехотя буркнув капітан.
— О, так, знаю, що пан капітан завсігди пильнує свойого обов'язку. Але за таку жертву
