повинні би пану капітанові дати золотий хрест заслуги. Га-га-га! Це не кожний потрапить! Лишити молоду жінку через п'ять літ солом'яною вдовою!..
Це останнє слово, висказане без ніякого глибшого наміру, раптом мигнуло в Гіршовій голові, як електрична іскра, і освітило такі ряди вражінь, показало такі зв'язки між фактами, які він уперед, щоправда, неясно підозрівав та котрі тепер його поліційний розум побачив ясно, як на долоні. Він мовчав кілька хвилин, комбінуючи в душі все, що досі чув і бачив. Чим довше думав, тим більшою радістю прояснювалося його лице. Кидався на кріслі, робив наглі та прудкі рухи, немов нараз уся шкура почала його свербіти, і ціла його фігура виявляла таку радісну переміну, що капітан придивлявся йому з зачудованням і обридженням.
— А вам що такого, пане Гірш? — запитав нарешті.
— Ах, нічого! Це тільки так. Це в мене часом так буває, — радісно відповів Гірш, а рівночасно моргаючи з комічно-таємним видом, давав до пізнання, що ховає в душі якийсь секрет і мусить робити над собою найбільше зусилля, щоб із ним не зрадитися. Та нараз прихилюючи своє лице, в тій хвилі подібне до лиця грецького Сатира, близько до капітанового обличчя і довірливо моргаючи очима, він запитав майже шептом:
— А прошу пана капітана, чи пан капітан справді живе там, у тій кам'яниці на Пекарській?
— Ну, так, — мовив капітан, мимоволі відхиляючи голову.
— А на котрім поверсі?
— На першім.
