— І пані капітанова також там жила тоді, як пана капітана не було?
— Там.
— І дитина у пана капітана справді хора?
— Не знаю. Коли я виходив з дому, була справді трохи нездорова. Та може вже їй ліпше.
Якесь неприємне почуття обридження перед собою самим пройшло по капітановій душі, коли виголошував цю брехню. Та він почував, що відразу не може випутатися і що цей проклятий, напівп'яний ревізор з покірного й заклопотаного починає переходити в ролю небезпечного противника, перед котрим треба матися на осторозі.
Гірш усміхався напівдобродушно, напівзлобно, тим властивим шпигунським усміхом, що так уміє допекти до дна душі, гірше ніж найрізкіша зневага.
— О, певно вже видужала. Зовсім видужала і пішла до школи. Ге-ге-ге!
Капітан аж зубами заскреготав і щосили стиснув у долонях поруччя крісла, насилу вдержуючи себе самого, щоб не кинутися на цього огидника і не розчерепити йому голови.
— Пане Гірш! — гаркнув якось, задихавшися від здавлюваної злости.
— Нічого, нічого! — успокоював його Гірш. — Аджеж я нічого злого… Аджеж я розумію! О, все, все розумію.
— Що таке розумієте?
— Це вже моє діло. Ну, але пан капітан обіцяли мені щось сказати, і не сказали.
— Що таке?
— Як то, що таке? Пан капітан мали мені сказати, для чого так інтересуються тою брудною справою… тою торгівлею дівчатами?
