могла довершити такої великої переміни? Але що ж могло бути цьому причиною?
— Він зовсім посивів! — з переляком думала Анеля. — Його лице пожовкло, очі запалися глибоко, повіки червоні. Очевидно, не спав усю ніч. Очевидно, знає все. Очевидно, все пропало. Ну, для мене нема вже ніякої несподіванки, але він бідний! Скільки ж він мусив перетерпіти!
Капітан усе ще стояв, неначе вкопаний, при дверях сальону, не можучи відважитися підійти ближче до жінки. Вона також не могла рушитися з місця. Вкінці капітан видобув із кишені квит, одержаний в канцелярії генеральної команди на своє подання про відставку і, розвинувши його, мовчки наблизився до столу і положив його перед Анелею. Вона уважно зирнула на ту зімняту чвертку паперу, а потім, усміхнувшися сумовито, кивнула головою.
Капітан мовчки зняв плащ і кинув його на софу, відперезав шаблю, а потім вийшовши до передпокою, вніс відтам свою тяжку подорожну валізу[1], що її досі не розпаковував. Поклавши її на помості близько кахлевої печі, прикляк коло неї, знайшов у кишені ключик і почав звільна відпинати ремені й відмикати замки.
Анеля мовчки, мов зачарована, без руху придивлялася його роботі. Відчинивши валізу, капітан нараз пригадав собі щось і не встаючи з помосту, в клячучій поставі й похилений лицем над валізою, обернув голову і промовив до жінки рівнодушним голосом:
— А маєш там які папери?
— Які? — запитала Анеля ледви чутно.
— А ну, якінебудь листи від твоїх аґентів, квити, рахунки, загалом усе, що могло б тебе компромітувати.
- ↑ Валіза — чемодан.
