В сальоні застав Анелю. Стояла при столику, оперта об нього лівою рукою, з очима, вліпленими в двері. Обоє зирнули одно по одному, і рівночасно мимовільний окрик зачудовання вирвався з уст обоїх. Не пізнали одно одного. Обом показалося, що від учорашнього пополудня, від хвилі, коли бачилися в останнє, минули десятки літ, що оце стоять насупроти себе не живі люди, а якісь мари, що тільки слабо нагадують давно минулі, гарні й щасливі часи.
Гляділи одно на одно мовчки, мов закляті. Кожне крутилося в колісці своїх власних думок і спостережень, кожне мучилося своїм власним стражданням, не почуваючи потреби ділитися ним з другим.
— Чи це та сама Анеля, — думав капітан, — котру я вчора лишив у цвіті здоров'я і свіжости, живу, енергійну, з блискучими очима? Чи це та сама зламана, зів'яла і немов з хреста знята жінка, що її бачу перед собою? Лице її постаріло на десять літ, на висках[1] зарисувалися морщини, волосся стратило свій полиск, очі зробилися шкляні! Чи чари якісь учора і позавчора застелювали мої очі і не давали мені бачити тої руїни, чи справді одна ніч, одна доба
- ↑ Виски — скронь.