— Що хочеш робити?
— Що це тебе обходить? Іди до дітей!
— А може мене це також обходить? — відвила Анєля лагідним, несмілим голосом.
— Не має що тебе обходити! — понуро відмовив капітан, розкроюючи цинову оболонку пачки і виймаючи патрони.
— Адже я твоя жінка! — ще несміліше мовила Анеля, — значить, маю право знати…
— Не маєш права, нікчемнице! — верескнув нараз капітан, кидаючися до неї з кулаками. — Не маєш ніякого права, ти відьмо, що підкопала і знищила моє життя, мою честь, будучину моїх дітей! Іди геть відци! Іди геть і не спокушай мене!
Плюнув і відвернувся від неї. Тремтів увесь. Наглий вибух болю і розпуки розвіяв увесь його удаваний спокій, розсадив ту льодову шкаралущу, якою хотів обціпити своє серце, щоб не затримтіло перед сповненням останнього, рішучого вчинку. Впав на крісло відвернений від неї плечима і закрив лице руками. Сльози бризнули з його очей. Важке ридання затрясло цілим його тілом.
Анеля тим часом тихо, як мара, встала з крісла, взяла револьвер і патрони і на пальцях вийшла до сусідньої кімнати. Капітан усе ще сидів у тій самій поставі, коли почув наближення дрібних кроків, коли м'які, ніжні дитячі рученята з обох боків ухопили його руки, а прекрасні, невинні дитинячі личка, перехиляючися, силкувалися зазирнути йому в очі. Капітан зірвався з крісла і з виразом найвищої ненависти обернувся до Анелі, що стояла на своїм давнім місці.
— Жінко! Сатано! Будь сто разів проклята за те, що в останніх хвилях життя ти не оща-
