— Антось! Недобрий хлопчик! Якже ти міг зо мною так поступити!? Пишеш, що вночі приїдеш…
— Я вирвавсь у них! Вирвався швидше, ніж надіявся. І ось я тут! тут! тут!
І Антось покривав поцілунками руки, груди й уста своєї жінки.
— Та коли ж ти приїхав?
— О дев'ятій.
— І тільки тепер приходиш?
— Служба, Анелечко, служба! Треба було людей запровадити до касарні і здати рапорт у генеральній команді. Добре, що й так швидко я упорався.
— Недобрий хлопчисько! Недобрий хлопчисько! — віддувши губки, повторяла Анеля, б'ючи його по руках, що ними Антось обнімав її гнучкий стан, притискав до своїх грудей.
Той „Антось“ або „хлопчисько“ — це був високий, кріпко збудований мужчина, літ коло сорока, з рідким уже, злегка шпакуватим волоссям, з рудавими вусами й такими ж баками, при шаблі, в зимовім військовім плащі й мундирі капітана австрійської піхоти. Лице його, не вважаючи на признаки великої втоми і тільки що відбутої далекої подорожі, дихало здоров'ям. В сивих очах виднілася доброта й лагідність,
