хоч бистрі й певні рухи свідчили про військову дисципліну, що ввійшла, так сказати, в кров і нерви.
Капітан Антін Ангарович вертав власне з Боснії, де пробув цілих п'ять літ у військовій службі. Відкомандирований туди з одним із перших відділів окупаційного війська, він мав участь у всіх бійках і перестрілках, серед яких доконано окупації й пацифікації того краю, відзначився при здобуванню Сараєва і пізніше кілька разів у боях з бандами „гайдуків“, що волочилися по краю, авансував з поручника на капітана, лишився добровільно ще три роки в військовій службі в Боснії, з огляду на вищу плату й обіцяний йому дальший аванс, і власне по п'ятилітній неприсутності вертав назад, до Львова, на лоно своєї сім'ї. Його приділено до львівського гарнізону, при найближчім маєвім авансі його мали іменувати майором, а це значило пенсію, що сяк-так забезпечить прожиток і будучину його сім'ї. Найсміліші, найгарячіші його бажання близькі були до здійснення.
— Так ось ти мені! Ось ти мені! Мій найдорожчий скарбе! Моє золото! Життя моє! По тільких літах, по тільких трудах, по тільких небезпеках! — приговорював капітан голосом уриваним зі зворушення, все ще тулячи в своїх обіймах жінку, що раз хлипала з плачу, то знов вибухала сміхом. — Тепер я твій, тепер ніщо нас не розлучить.
І обоє, сплетені раменами, сіли на софі.
Тільки тепер капітанів зір побачив Юлію, що стурбована і збентежена стояла, не знаючи, що їй почати, і, очевидно, бажала б була нечутно і незримо вифуркнути з цього щасливого гнізда.
