— Halt, Regiment![1] — весело скрикнув капітан. — А це хто? — запитав, обертаючися до жінки.
— Ах, я й забула представити тобі: — Юльця Шаблинська, моя товаришка ще з пансіону… Юлечко, цей нечемний хлопчисько, — бачиш його?.. з тими поганими вусищами, — це є той Антось, про котрого я тобі наторохтіла повні вуха.
Юлія злегка відклонилася й зачала пришпилювати до волосся капелюх.
— Herstellt![2] — крикнув капітан. — Положити капелюх! Сюди, на стіл! Сідати! Приятелька моєї жінки мусить бути й моя приятелька. Приятеля я, мабуть, визвав би на шаблі, але приятельку взиваю, щоб лишилася з нами на обід.
Юлія, очевидно ще дужче заклопотана, держала капелюх у руці й не знала, на яку ступити.
— Пане капітане, — промовила нарешті, — дякую за ласкаві запросини, але сьогодні у панства такий день, що моя присутність буде зовсім не на місці. Справді…
— Gilt nichts![3] — відрубав капітан жартівливо грізним голосом. — Сьогодні я в такім настрою, що міг би обняти і цілувати весь світ, і оту стару перекупку, що на Зарваниці продає варений біб.
— Fi donc! Антосю! — перервала Анеля, даючи йому кляпса по рамені.
— А нехай мене твоя приятелька не визиває на одвертість! — відмовив капітан. — Скажи їй, витолкуй їй, що в мене нема ніяких викрутів, що опозиції не терплю. Слово сказалося
